Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Гостьова книга
Правила користування
Авторизація/Реєстрація
Політичні ідеї Фоми АквінськогоФома Аквінський про буття й культуруКонцепція Фоми АквінськогоДержава і право в теологічній концепції Томи АквінськогоСоціальні знання епохи Середньовіччя (теорії А. Блаженного, Ф....Хома Аквінський. Політико-правова теорія середньовічної схоластикиЩо розумів Фома Аквінський під "справедливою ціною", багатством...Як Фома Аквінський розглядає сутність грошей?
 
Головна arrow Етика та Естетика arrow Етика - Тофтул М.Г.
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Етика Фоми Аквінського

Систематизатор ортодоксальної схоластики Фома Аквінський (1225/1226—1274) був удостоєний після смерті почесного звання "ангельський доктор", а в 1323 р. — зачислений до святих. У 1879 р. його філософія офіційно проголошена філософською доктриною Ватикану. Започаткований ним філософський напрям томізму.

Томізм — напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

У своїх працях ("Сума істини католицької віри проти язичників" та "Сума теології") Ф. Аквінський підсумував теологічно-раціональні пошуки зрілої схоластики (типу релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням теології, поєднанням догматичних тверджень з особливим інтересом до формально-логічних проблем), спрямовані на вироблення віровчення, заснованого на здоровому глузді.

Згідно з ним "існуюче" і "благе" є тотожними, а індивід — особистісним поєднанням душі і животворимого нею тіла. Душа людини нематеріальна і самосуща, проте сама по собі не є "повною" людиною, вона реалізується завдяки тілу.

Вище благо Ф. Аквінський вважав ціллю цілей (вплив Арістотеля). Таке його визначення зумовлене теологічним розумінням світу: тотожність людських цілей з благом постає як вираження благості буття загалом. У змістовому плані вище благо можна розуміти як цілковиту тотожність з Богом, крім того, його конкретизують як блаженство, щастя. Людині благо доступне настільки, наскільки вона здатна до богоуподібнення, а блаженство досягається завдяки інтелектуальному спогляданню Бога. Цим твердженням Ф. Аквінський, на відміну від Августина Аврелія, заперечував можливість безпосереднього споглядання Бога. З огляду на це можна зробити висновок, що блаженство в його розумінні недоступне людині, оскільки вона як соціально-природна істота здатна робити висновки про Бога тільки на основі наслідків його буття.

Діяльність людського розуму обмежена чуттєвістю. Людина, як і будь-яка реальність, загалом є благом, проте вона знаходиться на такому ступені досконалості, на якому можливий відхід від благості, тому її діяльність пов'язана і з недоліками, злом. Абсолютного зла, за Ф. Аквінським, не існує (протилежна думка суперечила б християнському монотеїзму (вірі в єдиного Бога)). Воно виявляється лише як відхід від блага, приміром у природному світі — натуральне псування речей. У діяльності й поведінці людини зло породжується недосконалою волею, яка не підкоряється законам, правилам.

За переконаннями Ф. Аквінського, Бог є буттям, яке має раз і назавжди встановлений, координований і субординований порядок. Моральне життя індивіда полягає в дотриманні цього порядку в особистих і суспільних справах.

У вченні про доброчесність та окремі чесноти Ф. Аквінський розкривав шляхи і засоби їх досягнення, закономірно висловлюючи свій погляд на проблему свободи волі. Необхідною ознакою доброчесного вчинку вважав довільність. Проте не всі вчинки людини залежать від її волі, оскільки вона може сковуватися примусом, страхом, невіданням, жадобою, хтивістю. Людський рівень свободи у вчинках починається тоді, коли їх детермінує розум. Пристрасті (любов, ненависть тощо) самі по собі не є ні злом, ні добром: вони набувають негативного чи позитивного морального значення залежно від того, наскільки їх контролює розум. Пристрасті, які підкоряються розуму і спрямовуються ним, підсилюють доброчесність вчинків, оскільки ці вчинки здійснюються внаслідок дії не тільки розуму, а й бажань, волі та пристрастей. Розум людини Ф. Аквінський вважав обмеженим, оскільки йому недоступні істини божественного розуму, які є предметом віри. Проте у відведених йому межах розум людини відіграє визначальну роль, контролюючи всі етапи вільного вчинку: прагнення до чогось (вольовий акт), вибір (зважування мотивів, обдумування способу дії), схвалення та відповідні дії. Інші душевні здатності, наприклад пристрасті, причетні до доброчесних вчинків завдяки розуму. Щоправда, дія людського розуму не може гарантувати справді вільну, орієнтовану на добро поведінку, тому для доброчесного життя людині необхідна допомога Бога, яка виявляється у законах і благодаті.

Закони Ф. Аквінський поділяв на такі види:

— вічний закон (згідно з ним Бог регулює всі вчинки);

— природний закон (є відображенням вічного закону в розумних істотах, що ґрунтується на принципі, за яким необхідно домагатися блага й уникати зла);

— людський закон (сукупність державних законів, що втримують людей від зла за допомогою страху, сили).

Участь Бога в моральному житті людини є постійною і всепроникливою, адже вічний закон безпосередньо існує в ній як сумління, крім того, зміст моральної поведінки людини регламентовано Божими заповідями. Здається, ніби вона за таких умов цілковито готова до доброчесного життя, проте, потопаючи в гріхах, нащадки Адама не можуть обійтися без Божественної благодаті, як хворі — без лікаря. Однак на відміну від Августина Аврелія Ф. Аквінський не заперечує можливість раціонального обґрунтування критеріїв доброчесного способу життя, вважаючи, що в певних межах доброчесність є наслідком діяльності людського розуму.

Чесноти Ф. Аквінський поділяв на розумові, моральні (як і Арістотель) і богословські, а розумові — на інтелектуально-умоглядні і практичні. Характеризуючи моральні чесноти, доводив, що вони належать до частини душі, яка прагне і жадає, є якостями характеру людини. Істотно відрізняючись від розумових чеснот, вони не можуть існувати без розуму. Моральні чесноти він поділяв на ті, що виражають стосунки між людьми (насамперед справедливість) і чесноти, які характеризують ставлення людини до себе, своїх пристрастей. До головних моральних чеснот зараховував розсудливість, справедливість, помірність, мужність. їх наявність забезпечує людині блаженство, яке полягає не в чуттєвій, а в інтелектуальній діяльності, точніше в найвищій її формі спогляданні. Блаженство полягає в пізнанні Бога. Йдеться не про опосередковане пізнання, що досягається шляхом осмислення створеного ним світу, а про безпосереднє його споглядання. Проте в земному житті таке споглядання неможливе. Найвищими вважав такі богословські чесноти, як віра, надія і любов.

Попри те, що Ф. Аквінський знайшов компроміс між визнанням визначеної наперед Богом долі особи і наявністю в неї свободи волі, його вчення піддавалося критиці прибічників як раціоналістичних, так і ірраціоналістичних (які, виходячи з визнання обмежених можливостей розуму в процесі пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання) теорій. Одні його опоненти визнавали більшу автономність особистості і меншу її залежність від волі Бога, інші — проповідували повне єднання людини і Бога.

Етичні погляди Ф. Аквінського згодом розвинула і конкретизувала сучасна філософія неотомізму, прибічники якої вважають її "віковічною" (томізм існує понад 700 років). Неотомізм ґрунтується на ідеї гармонії віри і розуму, які за правильного підходу доповнюють одне одного. Його прихильники виходять з того, що людина у своєму діянні керується певним природним законом, згідно з яким їй слід робити добро і уникати зла. Прагнучи робити добро, вона набуває на цьому шляху моральних чеснот. Загалом суспільне життя необхідно спрямовувати на формування теологічних, моральних та інтелектуальних чеснот.

Представниками етики середньовіччя були також прибічники патристики Оріген (прибл. 185—253/254),

Квінт-Септімій-Флорес Тертуліан (прибл. 160 — після 220), Григорій Богослов (прибл. 330 — прибл. 390), а також представники схоластики: Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Іоанн Росцелін (прибл. 1050 — прибл. 1120), П'єр Абеляр (1079—1142), Альберт Великий (прибл. 1193—1280), Іоанн Дуне Скот (прибл. 1266— 1308) та ін.

Отже, найхарактернішою ознакою етики середньовіччя є теоцентризм — принцип, за яким Бог проголошується началом і центром Всесвіту, що обумовлює буття і смисл існування всього живого, передусім людини. Крім того, у цей період утверджується такий феномен, як духовна особа — особа, яка, не маючи змоги реалізувати себе у феодальному світі як соціальна одиниця, заглиблюється в себе, прагне осягнути буття Бога. Середньовічна етика визнає ЇЇ певну самостійність, наявність у неї свободи волі.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси