Навігація


Головна
ПОСЛУГИ
Гостьова книга
Правила користування
Авторизація/Реєстрація
Регулювання валютно-кредитної політики країнЗ. ФОРМИ НАЦІОНАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИХ ПОТОКІВСуть і необхідність валютного регулюванняПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИНПРАВОВІ ЗАСАДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
 
Головна arrow Економіка arrow Економічна теорія - Мочерний С.В.
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Валютне регулювання.

Важливе значення у зовнішньоекономічній діяльності країни має валютне регулювання. Метою його є урівноваження платіжних балансів, стабілізація валюти, підвищення ефективності економіки та здійснення її структурної перебудови, стимулювання господарської діяльності та боротьба з інфляцією.

Валютне регулювання — діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, вплив на валютний курс національної валюти, а також контроль за валютними операціями, зокрема за використанням іноземної валюти.

Конкретнішими цілями валютного регулювання є зміна структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрація валюти в руках держави, стимулювання зайнятості та ін. Його головним об'єктом є валютний курс національної грошової одиниці, зміна якого істотно впливає на зовнішню торгівлю, платіжний баланс країни, заборгованість та інші явища і процеси.

Для регулювання валютних курсів широко використовують методи девальвації та ревальвації національної валюти, такі, як валютна інтервенція, валютні обмеження, нормування вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон, введення обмежень на відтік капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу, політики відсоткових ставок, які впливають на рух не пов'язаних з міжнародною торгівлею товарами і послугами валютних цінностей, та іншими заходами.

Розрізняють національне (коли цей процес організовують міністерства фінансів, центральні банки і державні скарбниці) і наднаціональне (коли суб'єктами регулювання є міжнародні валютні організації) регулювання.

Початковими формами валютного регулювання була заборона вивезення золота у злитках та монетах, згодом вона поширилася на інші валютні цінності — іноземну валюту, цінні папери та ін.

Валютна інтервенція здійснюється шляхом купівлі-продажу власної або іноземної валюти центральними банками, що впливає на зміну попиту і пропозиції на такі валюти, а отже, вимагає коригування валютного курсу. Валютна інтервенція реалізується як за рахунок використання власних резервів валют інших країн, так і шляхом отримання короткотермінового кредиту від міжнародних організацій або окремих країн. У другому разі використовують угоду типу СВОП.

Найвищий ефект забезпечує проведення валютної інтервенції в оптимальному поєднанні з певними заходами на внутрішньому ринку, чим досягається встановлення зовнішньої і внутрішньої рівноваги. Зовнішню рівновагу регулює балансування зовнішніми розрахунками з метою підтримання постійного валютного курсу, внутрішню — встановлення сукупного попиту на рівні повної зайнятості.

Валютна інтервенція і регулювання відсоткових ставок належать до економічних важелів валютного регулювання. Паралельно широко застосовують адміністративні методи такого регулювання, зокрема практику валютних обмежень.

Валютні обмеження — система встановлених у законодавчому або адміністративному порядку нормативних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою, золотом та деякими іншими валютними цінностями.

Основними методами валютних обмежень є: заборона вільного продажу і купівлі іноземної валюти; обов'язковий продаж (або здача) іноземної валюти власній державі за офіційнім курсом; регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів (упровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.; ліцензування для комерційних банків права здійснювати валютні операції.

Уперше валютні обмеження було введено в кількох країнах (Німеччині, Австро-Угорщині та ін.) під час Першої світової війни; посилено під час кризи 1929—1933 рр., а в роки Другої світової війни їх запровадили майже всі розвинуті країни (крім США та Швейцарії). У 50-ті роки валютні обмеження були послаблені, наприклад, у Франції була дозволена вільна торгівля золотом всередині країни, введена оборотність валют в Італії, Бельгії та інших країнах.

Ступінь валютних обмежень залежить від комплексу економічних показників: стабільності курсу національної валюти, стану торговельного і платіжного балансів, економічної кон'юнктури та ін. Останнім часом валютні обмеження в більшості країн значно послаблені. Водночас у багатьох державах зберігаються валютні обмеження поточними операціями платіжного балансу, по операціях з рухом капіталів, по термінах обміну іноземної валюти на національну при розрахунках у сфері міжнародної торгівлі товарами і послугами; в деяких країнах (Франції, Італії, Канаді та ін.) заборонено (або потрібний дозвіл) для відкриття рахунків в іноземній валюті всередині країни і за кордоном; у Швейцарії контролюються відсоткові ставки, які виплачують банки за вкладами нерезидентів, купівля іноземцями цінних паперів та ін. На території України обіг іноземної валюти заборонено у 1995 р., упорядковується система обліку і постійного контролю за обертанням іноземної валюти.

Важливу роль у валютному регулюванні виконує валютне законодавство — сукупність правових норм, які встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями. Ці угоди укладаються всередині країни, між організаціями і особами однієї країни з аналогічними суб'єктами іншої країни. Правовими нормами також передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, і з зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародний туризм, виплату репарацій та ін.

Валютне законодавство розвинутих країн зобов'язує своїх експортерів здавати валютну виручку або депонувати її у спеціальних банках, здійснює регламентацію валютних ринків. Банки цих країн повинні брати дозвіл на надання іноземним позичальникам довготермінових або короткотермінових валютних коштів у національній валюті; валютне законодавство передбачає встановлення режиму валютних рахунків, лімітів вивезення валюти тощо. Так, в Австрії державі відомо адресу кожного постачальника, ціну, обсяг, сертифікацію товарів, а сам експорт контролюють податкові і банківські установи. В Україні внаслідок недосконалого валютного законодавства у 1992 р. в державну скарбницю з трьох мільярдів доларів потрапило лише 195 млн дол. валютної виручки, у 1993 р. — всього 20 % такої виручки. Внаслідок бартеризації зовнішньої торгівлі Україна за першу половину 90-х років втратила майже 1,5 млрд дол. У СРСР та інших колишніх соціалістичних країнах валютне законодавство ґрунтувалось на валютній монополії держави і розповсюджувалося на операції зі всіма валютними цінностями.

Одним із методів активного впливу на валютні курси е регулювання платіжного балансу — співвідношення суми фактичних платежів, що здійснюються країною за певний період (як правило, за рік) і суми платежів, отриманих країною із-за кордону. Дохідна частина цього балансу охоплює валютні надходження від зовнішньої торгівлі, фрахтування суден, капіталовкладень за кордоном, доходів від іноземного туризму, валютно-кредитних операцій та ін. При активному платіжному балансі в країну надходить з-за кордону більша сума платежів, ніж вона виплачує. Важливою складовою платіжного балансу є торговий баланс, який охоплює чистий експорт товарів і послуг, доходів від інвестицій, переказів, а також балансу міграції капіталів (його притоку і відтоку).

Країни, що належать до МВФ, мають певні зобов'язання при проведенні валютного регулювання. Зокрема, країна не може маніпулювати валютними курсами з метою отримання несправедливих переваг щодо інших країн, зобов'язана уникати руйнівних наслідків, зумовлених короткотерміновими коливаннями обмінних курсів, повинна враховувати в процесі валютного регулювання інтереси інших країн.

Незважаючи на введення режиму вільної конвертованості валют у передових країнах наприкінці 50-х років XX ст., в них діяли прямі обмеження у сфері зовнішніх розрахунків. Наприклад, у Швейцарії в 1960 р., у ФРН в 1961 р." у Франції в 1963 р. були введені такі методи валютного контролю, як заборона на виплату власними банками відсотків по депозитах іноземних громадян у національній валюті.

На Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. було досягнуто згоди про впровадження фіксованих валютних курсів, що наприкінці 60-х — на початку 70-х років призвело до зростання вартісних диспропорцій між валютними курсами і купівельною спроможністю валют (виявом цього були значні відтоки і притоки короткотермінових капіталів, тобто "гарячих грошей"). Із введенням "плаваючих" курсів валютна система стала гнучкішою. Це дало змогу розвинутим країнам послабити енергетичну кризу, значно врівноважити незбалансованість міжнародних розрахунків, вирівняти курси валют, маніпулювати ними для досягнення економічних цілей всередині країни та за її межами.

Міжнародне валютне регулювання здійснюється за допомогою МВФ, Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), точніше таких її комітетів, як Комітет з фінансових ринків, Комітет з міжнародних розрахунків, Комітет з "невидимих" операцій та ін. В ЄС такими органами є Європейська валютна система (ЄВС), валютний комітет ЄС, комітет президентів центральних банків та ін. Важливу роль у міжнародному валютному регулюванні відіграє Банк міжнародних розрахунків у Базелі, Паризький клуб (створений у 1956) та ін.

Засобом валютного регулювання наприкінці 60-х років стало проведення центральними банками узгодженої політики відсоткових ставок. Проблеми валютного регулювання, зокрема зміни окремих елементів міжнародного валютного механізму, аналізують на щорічних зустрічах керівники семи провідних країн (так званої сімки). Уперше така зустріч відбулася в 1975 р. у Рамбуйє. На ній були узгоджені основні принципи сучасної валютної системи, згодом прийняті на Ямайці.

Однією з цілей міжнародного валютного регулювання є досягнення міжнародної валютної ліквідності (платоспроможності) — здатності окремої країни, групи країн, або всіх країн безперебійно оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними платіжними засобами. За оцінкою МВФ, рівень міжнародної валютної ліквідності всіх країн є задовільним тоді, коли офіційні золотовалютні резерви їх центральних банків становлять 50 % вартості світового імпорту.

Для окремої країни використовується показник норми обслуговування державного боргу — співвідношення суми платежів, які країна зобов'язана виплатити іноземним кредиторам за певний період, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг.

Вважається, що країна є неплатоспроможною, якщо цей показник перевищує 20 %. Більш конкретним показником міжнародної валютної ліквідності окремої країни є покриття валютними резервами середньомісячного імпорту. Достатнім вважається рівень резервів, що покриває тримісячний імпорт. Проте в Україні на початку другого півріччя 1996 р. рівень її золотовалютних резервів міг забезпечити фінансування імпорту товарів і послуг лише на 2 тижні. Наприкінці 2002 р. резервні активи країни становили 4,4 млрд дол., у тому числі до 15 т золота, що забезпечувало фінансування імпорту товарів та послуг на 10,7 тижня. На початку 2004 р. такі активи досягли майже 7 млрд дол.

Комплексний аналіз мікро- і макроекономіки є основою вивчення економічних аспектів глобальних проблем.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси